А в тебе є скриті таланти?

Коли давно не займався улюбленою справою, і от до неї доходять твої рученята і час, то все інше здається для тебе неважливим. Я надовго зрадила своєму вподобанню, своїй мрії, - своєму щоденнику. По суті, з початку 2К17 року (в мене був запис про цю абревіацію), я ще нічого толкового тут не написала. І все зводилось до того, що в мене то часу немає, то інтернет закінчився, то до дипломної треба готуватись, то робота в садку, то змучена і спати хочу, то голодна, а якщо всі ці відмазки були невиправдані дійсністю, то може, мій ноут був у власності Іваночки (вона бувало орендувала його, щоб підготуватись до занять).
Та сьогодні, майже посередині року 17-го століття 20-ого, коли в переписці зі Своїм Дружбою мій вайбер запікав про нове повідомлення (вк тепер закрили, і всі люди,а  особливо шкільна дітвора, вже два тижні живе як і раніше, а не померла від страшного горя). То мій Дружба Іван, запитав мене про мої "скриті таланти". Ну, тут я зрозуміла, що майже тих цілих півроку я втратила відчуття того, що маю улюблену справу.
Веду я до того, що, нарешті, я знову за монітором свого "старенького дєдушкі", біля мене кружка з водою (навіть не чаєм, ібо треба пити багато води, а я так не роблю),  і за вікном світловий день сповістив, що ми зустрінемось завтра. Сьогодні передостанній день весни, сьогодні 30. 05.

Що я можу зробити зараз, щоб описати в кількох словах що у мене відбулось?
Так це тільки й те, що в кількох словах і описати те, що в мене відбулось за цей період часу.
Блін, таке враження, що я вже і писати відівчилась за ці півроку відгулу.((((

Так от, переношусь подіями кілька місяців назад (це ніби маленька подорож в минуле, з пришвидшеним темпом вперед).
Обставини і події зняли маски з деяких близьких мені людей,  тому та довіра і відкритість поступово розчинилась у повітрі. Зараз ми спілкуємось, звичайно, але я вже знаю де та грань, через яку переступати я не буду.

Ми з Іваночкою зробили ремонт в нашій кімнаті. Так, це було дійсно незабутньо, бо ми то затіяли, коли морози надворі саме лютували, коли жіночий день мав бути от-от на носі, коли

вихідні так і просились, щоб ти, взувши підбори, пішла, як каралєва на бал, але.... ремонт трактував нам зовсім інше. Зі зухвалою посмішкою і здивованим запитанням: Ви думали за два дні закінчити все?! Ха-ха-ха. Так от, Юра, який хоробро взявся нам допомагати в тому ділі, залатавши дірки гіпсом, і з задуманим поглядом допомігши пройтись валіком півстіни, забілюючи її вапном, на другий день, 8 березня, як справжній мужчина, дав зрозуміти, що то свято ми святкуватимем самі і до завершення ремонту, як ошпарений полетів з гуртожитка, 
навіть речі свої не забравши. Це мені нагадало багатосерійне російське мило, де коханець втікає через балкон, забуваючи свої штани і сорочку, бо ж чоловік якогось дива припер додому швидше, ніж написано на його дверях в робочому офісі. Та то таке. Ми, попотівши, і намучившись цілий тиждень, бо спали, як цигани, їли, як бомжі, вдихали запахи ремонту, як наркомани, але Самотужки і Власноруч завершили почату затію. Комендант, коли прийшов в нашу кімнату, то зі сміхом і дещо печальним поглядом промовив: а ви ще трохи почекати не могли? Ахаха, ми вже й самі в істерику впадали. Але й підбили свої підсумки:
- по-перше, в нашій кімнаті на стінах була крейда, а не вапно;
- по-друге, ні в якому разі не треба білити вапно валіками, для того є Щітки, і тільки вони!;
- по-третє, коли ти в сранділі, про тебе забувають (на святкування 8 числа березня кличуть лиш так, щоб ти й сама не мала вибору, бо пропозиція, яка поступила невчасно робить твій настрій ще більш "доброзичливим")

Щось я забагато про ремонт розговорилась, ідемо далі:

Була я ще раз в Казаново (на день Закоханих);
зробила фотку з Ігорем Олексійовичем;
зрозуміла, що їхати втрьох це непогана ідея, але треба мати перевірених двох.. ну й т.д.

А потім пари, лекції,  по п'ятницях Львів, садік, знайомство з Мішею, подорож до Іванчиних країв (країв Жовківщини), святкування  ДН моєї Полоцької, зустріч з її рідними і Васею. Багато гарного враження, фотографій, насичених моментів.

З початком травня, почалась нова хвиля подій. Перш за все, саме на перше і друге число в моїх планах було зустрітись з Іринкою. Але, за силу деяких обставин, я не змогла виїхати 30. 04., ібо на останню маршрутку не варто чекати, і підвівши Лілею, не поїхала того вечора. Зробила я це наступного дня. Переплачений ще один білет все ж не змусив мене розчаруватись в Києві. Про подорож цю можна б було зробити окремий запис, але я трохи скорочу свій виклад. Були
ми з Іринкою в Віденському монастирі (московський патріархат мені незрозумілий, ба більше, він мене лякає... )
- монахи, які стоять по двох сторонах в маленькому приміщенні самого храму, і двоє при вході, їхні різкі рухи і напрочуд швидкий, проникливий погляд, збентежує твої думки, ніби це злосні секюреті, які покарають тебе за неправильний рух, чи подих;
- вся відправа на російській мові настільки швидка, що ти не в змозі щось збагнути, лише переводиш в думах на свою мову "Отче наш"..;
-  заставлені стіни так званими чудотворними іконами настільки чудотворні, що, коли підходиш до них ближче, розумієш всю велич і багатство, насамперед в сотні золотих і срібних хрестиків і медальйончиів, які, чомусь, не знімають навіть загальної тривоги;
- те відчуття, що ти щось зачепиш, або штовхнеш, і воно впаде зі свого місця, сковує твої рухи до мінімалізму;
- мале приміщення, слабке освітлення і багато темних кольорів перетворює храм на коробку, яка начебто зменшується, і все на тебе нависає.;
- і ще раз за монахів... вони так різко і нещадно загашують пальцями свічки, які прихожани ставлять за здоров'я рідних, що складається відчуття, ніби тобі не дозволили сказати своєї думки

 до кінця. Свічки в коробці для відходів практично всі на половину не догоріли. Це й економія на грошах на наступні. З двох "недопалків" можна зробити одну нову.
Одним словом, я була набагато щасливіша, коли вийшла з того місця, ніж перебуваючи там...
Опісля, ми рушили в Маріїнський парк. Там, і зробили першу і останню спільну фотографію того дня.



 Наступного ж, 02.05, наші ніжки завели нас на Хрещатик, де саме красувався напис "Eurovision", оскільки рівно через тиждень мав відбутися грандіозний пісенний конкурс Євробачення-2017, переможницею якого минулоріч стала наша Джамала. Скажу наперед, я його не дивилась особисто, але те, що ми з 26-ти країн зайняли 24-е місце, по правді, можна вважати ганебним. (Оторвальд, пісня Time). Нацокавшись як на каблуках (я, як завжди мала перезувне), так і на Іринчиному цифровому, ми поїхали в Парк Слави (його я ще пам'ятала з попереднього візиту в Матір городів Руських, що був на 3-му курсі).

Ну і на сам кінець, я ще скажу про те, що Київ таки вдале місце для покупок. За півгодини до відправлення свого поїзду, я ще прихопила дві кофточки для дружок. а тепер, і про них...

Отож, наступні вихідні, а саме 06.05. святкували своє весілля Надія та Володимир. Мені на ньому випала досить таки відповідальна роль, роль Першої Дружки.
Приїхавши з Дрогобича в четвер, я ще швиденько почимчикувала до своєї Наді, щоб мати нові нігтики. Це був мій перший гель-лак. І проходила я з ним рівно 2 тижні. Наступного дня, моя мацьопа складала екзамен з вокалу,
ну а я, як старша і любляча сестра, поїхала в ролі підтримки. Екзамен склався на 11, погода бажала б кращого, фотографії повиходили нічого так, а от зал, який я б з дівчатами мали прикрашати, орендувався для поминок. Тож, надувши шарики і зробивши лише одну арку з них, моя місія в оформленні приміщення на завтрашнє торжество - завершилась.
А наступний день для мене почався

досить таки швидко, зачіску я робила о 5 ранку, а потім, з горем пополам, так-сяк виспавшись, почала збиратись на весілля.З Соломією, Другою Дружкою, ми зустрілись вже дорогою на Вуйковичі. А там час дуже швидко пролетів, і ми вже виходили до брами, ібо нашу молоду вже викупили. Там то, під аркою "Ласкаво Просимо На Весілля", я й зустрілась зі своїм дружбою
(до речі, на днях, має відбутись ще одна наша, вже третя зустріч, але, звичайно, без молодих і гостей :))))). Велика кількість людей навколо не дала мені змоги добре розгледіти ту людину, яка б мала бути зі мною протягом усього весілля , однак час на це знайшовся згодом, як каже Мій Дружба, після виходу з церкви. А що найцікавіше, так те, що ми познайомились офіційно вже за столом. Навіть маму Івана я знала швидше, ніж сама познайомилась з ним особисто. Манери, поведінка, рухи, слова, все говорило про те, що про слово "культура" цей хлопець знає не лише

з книжок. Напевне саме це мені впало в око з самого початку, і зародило симпатію до цього високого, елегантного мужчини. Допомогти, подати руку, зачекати, щоб піти разом, зігріти своїм піджаком, коли я навіть сама про це не попросила, накрити мою спідницю, щоб вона не вимазалась під час трапези, - про ці та інші речі мені не потрібно було хвилюватись. А це дуже важливо, адже такі  деталі і варті уваги і поваги!. Найдивніше те, що я не знала, коли познайомилась з батьком Мого джентельмена. Сказати: "А чому ви якісь сумні, напевне трохи спати хочете. Так, веселитись потрібно. Я принесу вам щось солоденьке" (бо в той час я засікла в руках другого дружби якесь файне тістечко), одним словом, так я б точно не сказала. Та дізналась я про те, що Мирон Йосипович - тато Івана, вже за декілька днів після весілля. 

Звичайно, все має свій кінець. А коли такий хороший день, то й кінця не дуже то хочеться. Однак, час не зупиниш...

Наступного дня я знову була на Вуйковичах. Але так склалось, що ні Мого Дружби, ні Другої Дружки не було, і мені з Андрієм випала честь віддуватись за наші половинки. Добре, що цілуватись не треба було :).  А ще через тиждень, я вже була в гостях в Липниках, адже тиждень після весілля , молодята ріжуть коровай). Хоча, той коровай різала сама Надя, Володя лиш словами допомагав, і підтримував свою, тепер законну дружину)..
А пройшов після цього ще один тиждень, і от я зустрілась вдруге з Ванею. Стрий, і невеличка компанія друзів забезпечила гарно проведений час, та найбільше я була рада, що побачила свого джентельмена після весілля, і скажу, що це слово цей хлопець таки дійсно заслуговує! Не забігатиму дуже наперед, але надіюсь, ім'я Іван, чи Ваня Кудибин я ще не одноразово використовуватиму, коли робитиму наступні свої записи.

А поки, до побачення!
І дякую, що залишились до кінця))).