Mariel25: Найдорожче у нас є!

Що сказати я не знаю,
Та… слова ці починаю.
Скільки вийде: строфа-дві,
Та вони давно омріяні.
Ви не раз мені казали
Скласти ці рядки
Й довго я їх відкладала
Все чекаючи нагоди.

Вчора, справді, зрозуміла,
Ми не вічні на землі.
Час біжить неначе мрії,
Що є в нашій голові.
Він й вони – нестримні,
А, одначе, зупиню,
І про свою рідну неньку
Я ось зараз напишу.
Просто так,
Без приводу й причини.
Та не знаю, що спричинить:
Сміх чи радість на обличчі
З’являться у Вас незвичні.

Ми багаті у Вас є,
Найдорожче у нас є!
Те, що любимо є поряд,
Ще б не знати нам всім горя!

Ми – це я з сестрою
Що назвала я «малою».
Дещо вредні, вередливі,
Ділом помагать ліниві,
Неслухняними буваєм,
Проти слова виступаєм.
Але любим сильно-сильно,
Як вода тече нестримно
Вас, наша матусю!
З горем завжди прибігаєм.
Ми підтримки в Вас шукаєм,
Безпорадними буваєм.
І лиш з Вами
Про свій біль ми забуваєм.
Нехай довго з наших уст лунає:
«Мамо, ми Вас любим й поважаєм!».

Ми – це татко наш сварливий
Та до діла не лінивий.
Ви рівняєтеся віком
Та ще й звете «чоловіком».
Різне в Вас із ним бувало:
Ви сварилися невдало,
Розуміння не було,
А для Вас в важкі моменти -
За підтримкою важкенько
Було в татка дочекатись…
Та завжди була надія,
І найбільша наша мрія -
В злагоді нам жить разом.
Бо ж сім’я - то як хатина,
Де живе уся родина.
А дім міцний треба будувать,
І негоди різнії минать.
Тож, як Леся невмируща,
Що писала все пером
Ці слова, що всюдисущі:
Промовля «Contra spem spero’».

Ми – це бабця і дідусь,
Ваша ненька і татусь.
Вже старенькі вони люди,
Але нас всіх вони люблять.
Хочеться і їм підтримки,
А на Вас, єдину доньку,
Що є зараз Ви нам ненька,
Все чекає тепле слово,
І як ділом, так й в розмові.
Рідна їм є Ваша мова.
Брату Вас подарували,
Ігорем його назвали.
Любитися ще з дитинства,
І, хоч бачитеся рідко,
Довга є ваша розмова,
Що іде невпинно швидко.

І усіх вже описавши,
Найрідніших Вам назвавши,
Хочу я й про Вас сказать.

Всього Ви в нас добивались,
І лише для нас старались.
Щирої душі, як Ви
Вже на світі й не знайти.
Швидко промайнула мить,
Щоб дитинство залишить.
Там і школа, й перший клас,
Більше друзів там для Вас.
Вчилися все навідмінно
(Ми пішли у Вас, незмінно)
Брат тоді ще помагав,
Та коли закінчив школу,
В армію – це без відмови,
Тож вам стало дещо важче
І учитись, і по хаті,
Ви ще й мали прибирати…
Та роки минали швидко.
Там й студентство!.
Ви сказали ненароком:
«Це найкращі мої роки».
Ви вже згадуйте самі,
Як учились у ті дні,
Як і вихідних чекали,
Як Ви з Лесею гуляли,
Як разом тоді жилось.
Вірну подругу знайшли.
А вже далі – тато, я
Так почалася сім’я.
я була важка дитина,
І тепер лиш, пишучи,
Розумію, що причина
Тих сварок, що дожили,
Що вилазять із комори
Для раптової негоди.
Тут провина є моя.
Якби ж знало це маля,
Що сильнішим треба бути,
маму з татком об‘єднати…
Прошу я пробачення
І поклін Вам даючи,
За всі муки, ті, що Ви пережили,
Все ж надіюсь я на прощення.
А підрісши і зміцнівши,
Подались далеко Ви.
майже рік Вас не було -
Заробляли на житло.
А приїхавши – сказали:
«Рученя це підросло».
І вже вдруге Вам із татком
Бог послав іще малятко.
Вже й воно в Вас підросло,
Другий клас закінчило.
Це Русланочка маленька.
А як виросте, надіюсь,
Що продовжить цей ось вірш.
Та й напише, що змінилось,
Зміни – в кращу сторону, надіюсь…