Найбезтурботніша пора в будь-яку пору

Пригадайте, коли ви спекотними літніми днями намагались знайти хоч маленький клаптик тіні, щоб сховатись від сонечка, а своїми рученятами і «бистрими» оченятами вже шукали чим би то себе зайняти. Тоді, на очі вам потрапляв кущик якихось квітів ( в моєї бабці росли високі кущі флоксів), і ваша увага вся приковувалась саме до них. Ви ще знаходили неймовірну схожість: листочки квіток мали форму таку ж, як і ваші нігтики, і знайшовши вихід як їх наклеїти (переважно це був клей свого ж виробництва), вони перетворювались у новий манікюр.
Це був найгарніший, найдешевший і найкращий манікюр за всі часи. 

Ви напевне вже зрозуміли, що писатиму сьогодні я про дитинство, найбезтурботнішу пору у будь-яку пору року). У мене не було інтернету, ноутбука, та й про телефони тоді мало хто знав, однак  були «живі друзі», цікаві історії, червоні щоки від біганини, сльози від нового велосипеда, і багато іншого.

Пригадую, як я перевтілювалась в дослідника-шукача. Маючи якусь карту (не знаю точно звідки я її взяла), я розгадувала її координати (там були якісь хрестики намальовані), приносячи  додому цілу купу всякого каміння: і білого, і сірого, і червоного, і чорного, і плоского, і опуклого, і великого, і маленького, і пощербленого, і не дуже.. ну всякого, вважаючи його магічно-особливим. 

Класно було також коли наставав час збору урожаю, і до моїх рук потрапляла квасоля-бараболя. Потрібно було вибрати усі фасолини однакової форми (велику з малою я не змішувала), і відібравши по 2-3 однакового кольору (н-д: червоного, коричневого, жовтого і  бордового), засипати їх в баночку. Тоді наставав час для так званого ворожіння: загадувалось те, про що ти думав чи хотів найбільше, наприклад - «Скільки я отримаю завтра в школі за вивчений вірш («12»/«11»/ «10»/ і т.д.), а оцінкам відповідали фасолини різного кольору (12 – червона, 10 – жовта…). І воаля, розколочуємо баночку і витягуємо свою оцінку (тобто фасолинку).

Щось подібне я робила, й тоді, коли під рукою не було баночки-гадалочки. Тепер головною була швидкість (добре таке робити, коли кудись не встигаєш). Я загадувала якусь штуку (наприклад, куплять мені новий альбом з Вінні Пухом, чи ні), і вибирала точку (міг бути навіть якийсь стовп): якщо машина, яка їхала в мою сторону переїжджала повз вибрану точку швидше, ніж я через неї проходила, то відповідь була «ні». А таких відповідей я не хотіла!)

Зізнаюсь, що ще донедавна я вважала оті маленькі перчики на нашому тілі результатом того, що ми з’їли такий перчик в супі, чи борщику, чи розсолі. Мене колись дуже зацікавив той факт, звідки в нас беруться оті «коричневі плямки»?) Ну а в кого ми щось питаємо, коли чогось не знаємо, і до кого перш за все біжимо? Правильно, до мами. Так зробила і я. Ну а моя мама, щоб довго не возитись зі мною, та й щоб я не ставила ще більше запитань, відповіла, що це ті ж перчики, що ми можемо ненароком з’їсти. Першим що я подумала було: А скільки ж таких горошків-перців з’їла я?. І давай рахувати… Я знала, що коли з’їм  ненароком ще один такий, то обов’язково мені він десь вискочить.

Була я трохи і грішницею. В неділю, коли ми з дідусем ходили до церкви, я тільки чекала момент, коли всі люди хреститимуться (тоді я часто думками відлітала кудись далеко, та й хто з малих дітей так ревно слухав Службу Божу, коли і в дорослих інколи в голові не розбереш). То що ж я робила? - Навмисне більше христилась за один раз, а потім ще й відраховувала скільки разів я можу «пропустити хід». Одним словом - математикою займалась).

Ще одна моя хитрість-викрутка було те, що я повторювала за дідусем  його рухи. Ні, ви нічого поганого не подумайте, дідусика я не дражнила.!. Погодьтесь, що у більшості з нас в дитинстві панувала велика перебірливість в стравах, але коли від «ріденького на животик» було нікуди відвертітись, а воно ще й не йшло, то показати бабці повну мисочку зупки було гріхом. От тоді я знову почала «грати» в свої ігри. Такий от шкоднік в моїй подобі сідав навпроти дідуся (любила я їсти разом з дідусиком), і повторював всі рухи за ним!. В той момент на миску я не дивилась, а лише на рухи дідуся. Нз, може він якось і «викупив ту тєму», але мені це допомагало, та й з’їдала я набагато швидше, і бабця була задоволена, що внучка все з’їла)).

А ще я пригадую, як зробила собі колечко з….. корка з під олії. Жовте, рівне, пластмасове і якраз на мій палець. І не треба було магазинного з камінчиками!.

А як я любила кидатись бульбяною бараболею з Данею і Солею!!. Коли дорослі гнули спину для того, щоб якнайшвидше позбирати урожий картоплі, ми озброювались отими бараболями (встромлювали їх на патички), і вперед кидатись, або влаштовували змагання «Хто дальше» закине свою кульку. 

Ще пригадую, як я сідала з Ігорем під велику вишню, що росла в бабці перед вікнами (під вишнею тоді ще стояв столик з двома лавками по боках), і він, гаврик молодший від мене на рік, починав мене страшити всякими історіями. І звідки він тільки брав оті історії!? Тільки от після них мені було не по собі, я боялась навіть найменшого шоруху вітру, вже й не кажу про те, щоб кудись піти.

Пам’ятаю я також свій перший купальник. Мені його «змайстрував» добрий «вуйко» Ігор. Він був рожевим, з тягучої стрейчевої тканини, з квіткою посередині, і однією зав’язкою через шию. Я ще нещодавно його знайшла, він, звісно вже не в тому стані, який був колись, проте навіть мала його одягала, і ще їй він подобався.)

А найголовніше, що де б я не була, як цікаво б не проводила свій час, якими б манікюрами не красувалась, все-одно горнулась до своєї мамусі. І коли якась старша тітонька могла мене запитати: «Марічко, а де ти більше любиш бути, ....(тут зазвичай тьоті уточняли де саме)?» (ну, тьоті так люблять робити), я завжди відповідала:

-Я люблю бути там, де мама!

Мораль: 
бейбиками ми ще не замислювались над всіма проблемами дорослого світу, одначе якнайбільше і якнайшвидше хотіли туди потрапити. І от, коли я вже давно переступила поріг дитинства, усе б віддала, щоб повернутись назад, до всього, про що я тут описувала. Цей світ, дитячий світ, наповнений сміху і радості, великими (для нас), і маленькими (для батьків) клопотами, прекрасний. Залишайтесь у душі дітьми, любіть все просте, живе, справжнє і будете щасливими!