Підбиття 2К17 року

Боже, як же радіє моя душа!!!!

Я знову ТУТ!

Обожнюю це місце. Зараз 22:22, отже я загадую бажання... Все, вже є, і навіть не одне.:))

До кінця поточного 2017 року залишається всього 28 днів, і їх з кожним разом, з кожною дорогою на роботу стає все менше. Ні, ви не подумайте, що я рахую чимшвидше оті каторжні дні й години проведені дорослою особою з метою заробляння грошей, тобто працюючою людиною, яка ненавидить свою професію і лиш відраховує цей страшний строк. Я просто зазвичай, їдучи на свою УлюБлеНу! (в прямому значенні цього слова) роботу, перевіряю що ж цікавого в цей день святкують, чи що ж відбулось, щоб знати самому, чи ..... донести свої зання діткам. (Ще пригадую, як писало, до НР залишилось 79 днів / 56 днів / 37 днів, а тепер - неповний місяць!!)

Так, все ж я багато чого змінила й досягла за цей РІК, і оскільки час вже позаду, зараз я в змозі лише звітувати про своє сходження на Олімп. (Назву це так, бо зараз моя душа ще більш радіє!)

На даний момент я вже:
- дипломована людина, яка з величезним стресом захистившись (раб Божий Яким - скотиняка рідкісна!), покинула місце студентських років. Так, мій коханий ДРО, я за тобою сумую! Ти моя Любов, моя перша самостійна школа життя, моє випробування та місце, яке познайомило мене з найчудовішими людьми, яких я тільки могла знати! З великою радість і гордістю згадую я зараз кожен курс, кожен прожитий там рік, кожну сесію, кожну пару, кожного одногрупника, кожного викладача, кожного співмешканця (Саша, Іваночка Б., Юля з Лілею, Іваночка П.), кожного альтерівця, бородача, та просто ті моменти мого душевного блаженства і насолоди від чудового ДРОГОБИЧА!! 

(Хоча, я ще не всі свої мрії виконала в цьому місті! Підкорити врешті Ратушу Дро буде моїм завдання на наступний рік. Позор..)

- вдруге експлуатувала свою "практичнодарованувізу!", поїхавши по ній знову до Польщі. Цього разу місцем моєї локації був ЛюБлІн. Про цю подорож варто б було робити окремий пост, але оскільки, я в них потім і заплутатись можу, напишу отут. Але в формі віршованій (ну, куди ж я без віршів-фактів про роботу?!):

Якщо Ви бажаєте побувати на грязьових ваннах (прополювати мокрі рядки), ночувати на ліжку-батуті (але тільки вистрибувати з нього, не заскакуючи назад), займатись гімнастикою кожен день (згинати спину, натягатись, присідати, качати руки й прес), проповзти червоною доріжкою (збирати на рачках опалу малину) і кожного дня ЗваЖуваТись, то Вам саме до нас, в "Малиновий рай"

По закону Архімеда, по колу циферблата, ніщо не стоїть на місці.
Так і зараз повім, що сталось в 2К17 році.
А він завів невеличку компанію вчителів і юристів
В польське містечко Люблін, Каракатошин вєйско.

Пані Барбара,  пан Марек,
3 їхні сини: Рафал, Каміл і Мар'юш
І тридцять людей з України
На курорті в Польщі, на Малині.

6 і 7 палати й горішній чердак
Розмістили всіх наших хлопак.
Тут Торнадо вгорі завиває,
А по боках дві компанії зависають.

Почну я по старінкє,
Тобто з чужих,
Свої - на концє.

Є пані Люба, і син ї Максім
Так він, наче найкрутіший  банкір,
З цигаркамри, по-рєкетськи ходить,
А мама йому все стелить під ноги:
"Та мій Максімка...", в очах горять іскри,
Хоч, той Максім без мата не годен сісти.

М+О - то лідерки наші,
Їх ніхто не може перегнати.
Завжди й скрізь є разом вони,
І в душі мають цілих 10 хвилин.
Та приїхала Валя із сином своїм,
То й показали свій максималізм.
Сергій нариває й по двісті кг.,
Тільки мова в нього не туде й не сюде.

Пан Прафєссор, альбо Царь.
Вєтєран бойових дєйствій,
Лишає лубянки не в одним мейсцу,
Того і від нас він відстає,
І на вагах циферблат небагато показує,
Голос розважний , повчальний дуже,
Вчитель історії, як не як, що ж ви , люде?!
Безобідний цей дядько, око трішки косить,
Та сім штук за візу відробити мусить...

З ним рве Люда,
Білокоса дівчина,
Сигарети смалить, як я чай з малинов.
А басом грубим як стулить комусь писок,
То хлопець, думаш, під спідницю мами вже може лізти.
Має синочка в свої 28,
То до школи тре підготувати зо всім.
Така от правда є в тім.

Прогору я вже писала,
Торнадо там зависає.
Завиває, загримляє,
Та які супи вари!
Каже, в АТО він був,
І фото з ним не в інсту.
Радієш зразу з погляду на нього,
Сумніву нема ні в одного старого.
Засміється він, усміхнешся й ти.
Але не вживай всі його матюки!

Були також два шумахери-сестриці,
Не такі вже з себе й молодиці...
Та сміялись, як дві індички-індиці.
Не зрівнять їх гумор в полі чистім.
І баба Люба з Партянками двома.
Развлікали своїми голосами.
Любов Іванівна ніби на картах гадала,
А внучата язик довгий мали..
Та, недовго вони з нами кірішували.
Десь за тиждень від нас поїхали.

А тепер про СЬОМУ ПАЛАТУ
Розкажу Вам небилята.
То є Мокра Банда ми,
Бо і змоклі мочим кущики Малин.

"Пан Бандера" на полі від мене якось пролунало
То до шофера слова я свої звертала.
Дядько Ігор возить нас бусом синім
Та актуальність й повільна їзда
Нам в тєму якраз.
Хто досипає дорогов на поле,
А хто лиш дупля собі вже дає,
Що нині знову рвати він буде.
Пан Бандера дзвінко бардзо мовить,
В перший день, подумала, шо шляк аж трафить.
Тоді й розізлилась на нього я вся,
Та перше враження, врешті, брехня.
Хоч і гає немало,
Однак, весело всім, забавно!

Пан Тадеуш, не знала такого,
А то дядько Міхал приїхав недавно.
Рве він в пані Барбари,
Може з нею й грізно побалакати.
Якось дала пані по пальцях рукою,
То тепер все користується вилкою.

А про нацююрники вперше почула від Валєнтіни.
Вона ж стала мамою нашої родини.
В йобу дався, і Навесні з ним зцівочкалась,
Федя заморський, Храп, а не кончіна...
То лиш малий відрізок фраз від Валєнтіни.
Все під контролем тримає вона,
і по сто питань вдень ставить синам.
"Мені здається, я доторкнусь до того дєла",
Сказала нам мама,
Коли почали кораблики в туалеті спливати.
То ж почали йти ми на город із сапками
Садити кущі смородини під малиновими грядками.
Та без неї не було б так радо,
Вона ж в сьомій палаті власна розрада.
Слова різкі, фрази влучні,
Стріляє ними, як професійний лучник.

Незадовго два Кишка
Прибули до нашого кружка
То Андрій і Сашка,
Валині, вже немалі хлоп'ятка.
Крутять у кімнаті в нас протютюн.
Бо без дзигара не годні,
Продають по злотому усім,
Хто є в черзі перед кімнатним входом.
Саша в армії служив,
Група крові на руці,
Завжди стриманий, серйозний,
І стрікає кістьми будь-де може.
Чай частенько попиває,
Й нас разом усі вінчають,
За стіл разом посідають,
А Сашко спину мені натирає
Кінською маззю мене намазує.
Ну а Андрійко ввечері в навушникахзасинає.
Він як Дон Жуан,
До наших всіх дам свій підхід має.
До Оксигенівни на лотці підплив,
І, підступивши, мов крокодил,
Порушив спокій їй.
Одним словом, файні,
Веселі ці фацети!

В той же час, прибули й
Надя і Максім.
Біля мене ліжко мають.
Разом з Валею
В Барбари малиноньку зривають.
Пані Надя вже з десяток
робіт тут мала,
Та на малиноньку вперше сюди попала.
А ще ввечері пізніш за всіх лягає,
Бо з Валентиною картоплю
На другий день очищають
А Максим тихенький хлопець.
До спілки набивачів-товкачів
Сигаретостворювачів належить.
А де шукать його?
Там ж він де й Андрій.
Дружать разом хлопці,
Молоді горобці.

Ну й тепер про сімку
Начеркну історейку.

Без двох днів
Ми вже як місяць тут локатуєм.
А в голові ще Медика,пєший перехід, 
Митничка, що нас ігнорує.
Знову в'їзд, скуп, і дорога в Люблін,
Вперід.
Колубніка на Петра й Павла,
Ну й законная малина, із 30-го числа.
Пам'ятаю, як за тиждень мали назад їхати,
Всі до краю рідного,
Але документи нам оформили,
І лишились на довший термін ми.

У кого велика територія для кохання,
То чоловіку повезло, бо йде у морське плавання.
У кого співи і життя,
Сміх і насолода,
Відстояна думка, і всі построїні на ногах
У кого є вітання на всі випадки потрібні,
І кого страшить Каміль
Жиби "сі зесрала пані"...
Кого можна згадати по мульту
"Ну погоди"
Заяц, ти где? Сюда ходи...
Вже всі знають, про кого мовлю,
Про Іванну Степановну..

Компаньйон ї і партнер -
Волк, Я здесь.
Швидка в роботі, а в їді не дуже,
Порцію в кімнаті доїдає, друже.
Над Степанівною вона на ліжко лягає.
Перш на лавку, потім стіл,
І на постіль нога ї ступає.
Довга дорога до ложа королівського.
Тільки стіл у нас ламкий,
Не витримує навіть спертих ліктів.
А які пісні Оксигенівна співає!
Під любе слово відповідник свій має.
Ви вже вибачте, Оксано Євгенівно,
Але Оксигенівна більше до рими підходить,
Це вже певно.

Дядько Роман - прикаліст і пастраїтєль,
Для Пушкарьової він власний рукавадітєль.
"Рвіть двома руками, Лівом і правом.
Пряники замовим вам"
Копіює людей точно в слово
З ним на ряду Бандері весело.

Пан Вітя і Зеня.
Порція другого то ще одна вечеря.
Набили руку на малині,
Може будуть й на осінній.
Дядько Віктор вночі храпить,
А пані Зеня за дочкою тужить.
До сина Васі інколи дзвонить.
Вже скоро їх побачить.

А з ким ж рву я
Цілих чотири тижня?
Роман Романович
(Ось моя компанія)
Ну і крапочка.

Мова - це його могорич
важкий характер має,
Та якось ми ся ще тримаєм.
Скучно буде мені,
Не чути тих його піснів.
І Джамали вже не буде,
Хто зробив діло, гуляє сміло, партнере.
Цього я не забуду.
Він чай з другим щастям мені робить,
І не може, щоб цілий день до мене не промовить.
Дискусії проводили ми на рядках,
Й консенсусу шукали,
А лиш оказіоналізми одні знаходили.
Й так новий день починали.

Такі справи тут у нас,
На курорті, у малинових рядках.

Якщо Ви бажаєте побувати на грязьових ваннах (прополювати мокрі рядки), ночувати на ліжку-батуті (але тільки вистрибувати з нього, не заскакуючи назад), займатись гімнастикою кожен день (згинати спину, натягатись, присідати, качати руки й прес), проповзти червоною доріжкою (збирати на рачках опалу малину) і кожного дня ЗваЖуваТись, то Вам саме до нас, в

 "Малиновий рай"

А в тебе є скриті таланти?

Коли давно не займався улюбленою справою, і от до неї доходять твої рученята і час, то все інше здається для тебе неважливим. Я надовго зрадила своєму вподобанню, своїй мрії, - своєму щоденнику. По суті, з початку 2К17 року (в мене був запис про цю абревіацію), я ще нічого толкового тут не написала. І все зводилось до того, що в мене то часу немає, то інтернет закінчився, то до дипломної треба готуватись, то робота в садку, то змучена і спати хочу, то голодна, а якщо всі ці відмазки були невиправдані дійсністю, то може, мій ноут був у власності Іваночки (вона бувало орендувала його, щоб підготуватись до занять).
Та сьогодні, майже посередині року 17-го століття 20-ого, коли в переписці зі Своїм Дружбою мій вайбер запікав про нове повідомлення (вк тепер закрили, і всі люди,а  особливо шкільна дітвора, вже два тижні живе як і раніше, а не померла від страшного горя). То мій Дружба Іван, запитав мене про мої "скриті таланти". Ну, тут я зрозуміла, що майже тих цілих півроку я втратила відчуття того, що маю улюблену справу.
Веду я до того, що, нарешті, я знову за монітором свого "старенького дєдушкі", біля мене кружка з водою (навіть не чаєм, ібо треба пити багато води, а я так не роблю),  і за вікном світловий день сповістив, що ми зустрінемось завтра. Сьогодні передостанній день весни, сьогодні 30. 05.

Що я можу зробити зараз, щоб описати в кількох словах що у мене відбулось?
Так це тільки й те, що в кількох словах і описати те, що в мене відбулось за цей період часу.
Блін, таке враження, що я вже і писати відівчилась за ці півроку відгулу.((((

Так от, переношусь подіями кілька місяців назад (це ніби маленька подорож в минуле, з пришвидшеним темпом вперед).
Обставини і події зняли маски з деяких близьких мені людей,  тому та довіра і відкритість поступово розчинилась у повітрі. Зараз ми спілкуємось, звичайно, але я вже знаю де та грань, через яку переступати я не буду.

Ми з Іваночкою зробили ремонт в нашій кімнаті. Так, це було дійсно незабутньо, бо ми то затіяли, коли морози надворі саме лютували, коли жіночий день мав бути от-от на носі, коли

вихідні так і просились, щоб ти, взувши підбори, пішла, як каралєва на бал, але.... ремонт трактував нам зовсім інше. Зі зухвалою посмішкою і здивованим запитанням: Ви думали за два дні закінчити все?! Ха-ха-ха. Так от, Юра, який хоробро взявся нам допомагати в тому ділі, залатавши дірки гіпсом, і з задуманим поглядом допомігши пройтись валіком півстіни, забілюючи її вапном, на другий день, 8 березня, як справжній мужчина, дав зрозуміти, що то свято ми святкуватимем самі і до завершення ремонту, як ошпарений полетів з гуртожитка, 
навіть речі свої не забравши. Це мені нагадало багатосерійне російське мило, де коханець втікає через балкон, забуваючи свої штани і сорочку, бо ж чоловік якогось дива припер додому швидше, ніж написано на його дверях в робочому офісі. Та то таке. Ми, попотівши, і намучившись цілий тиждень, бо спали, як цигани, їли, як бомжі, вдихали запахи ремонту, як наркомани, але Самотужки і Власноруч завершили почату затію. Комендант, коли прийшов в нашу кімнату, то зі сміхом і дещо печальним поглядом промовив: а ви ще трохи почекати не могли? Ахаха, ми вже й самі в істерику впадали. Але й підбили свої підсумки:
- по-перше, в нашій кімнаті на стінах була крейда, а не вапно;
- по-друге, ні в якому разі не треба білити вапно валіками, для того є Щітки, і тільки вони!;
- по-третє, коли ти в сранділі, про тебе забувають (на святкування 8 числа березня кличуть лиш так, щоб ти й сама не мала вибору, бо пропозиція, яка поступила невчасно робить твій настрій ще більш "доброзичливим")

Щось я забагато про ремонт розговорилась, ідемо далі:

Була я ще раз в Казаново (на день Закоханих);
зробила фотку з Ігорем Олексійовичем;
зрозуміла, що їхати втрьох це непогана ідея, але треба мати перевірених двох.. ну й т.д.

А потім пари, лекції,  по п'ятницях Львів, садік, знайомство з Мішею, подорож до Іванчиних країв (країв Жовківщини), святкування  ДН моєї Полоцької, зустріч з її рідними і Васею. Багато гарного враження, фотографій, насичених моментів.

З початком травня, почалась нова хвиля подій. Перш за все, саме на перше і друге число в моїх планах було зустрітись з Іринкою. Але, за силу деяких обставин, я не змогла виїхати 30. 04., ібо на останню маршрутку не варто чекати, і підвівши Лілею, не поїхала того вечора. Зробила я це наступного дня. Переплачений ще один білет все ж не змусив мене розчаруватись в Києві. Про подорож цю можна б було зробити окремий запис, але я трохи скорочу свій виклад. Були
ми з Іринкою в Віденському монастирі (московський патріархат мені незрозумілий, ба більше, він мене лякає... )
- монахи, які стоять по двох сторонах в маленькому приміщенні самого храму, і двоє при вході, їхні різкі рухи і напрочуд швидкий, проникливий погляд, збентежує твої думки, ніби це злосні секюреті, які покарають тебе за неправильний рух, чи подих;
- вся відправа на російській мові настільки швидка, що ти не в змозі щось збагнути, лише переводиш в думах на свою мову "Отче наш"..;
-  заставлені стіни так званими чудотворними іконами настільки чудотворні, що, коли підходиш до них ближче, розумієш всю велич і багатство, насамперед в сотні золотих і срібних хрестиків і медальйончиів, які, чомусь, не знімають навіть загальної тривоги;
- те відчуття, що ти щось зачепиш, або штовхнеш, і воно впаде зі свого місця, сковує твої рухи до мінімалізму;
- мале приміщення, слабке освітлення і багато темних кольорів перетворює храм на коробку, яка начебто зменшується, і все на тебе нависає.;
- і ще раз за монахів... вони так різко і нещадно загашують пальцями свічки, які прихожани ставлять за здоров'я рідних, що складається відчуття, ніби тобі не дозволили сказати своєї думки

 до кінця. Свічки в коробці для відходів практично всі на половину не догоріли. Це й економія на грошах на наступні. З двох "недопалків" можна зробити одну нову.
Одним словом, я була набагато щасливіша, коли вийшла з того місця, ніж перебуваючи там...
Опісля, ми рушили в Маріїнський парк. Там, і зробили першу і останню спільну фотографію того дня.



 Наступного ж, 02.05, наші ніжки завели нас на Хрещатик, де саме красувався напис "Eurovision", оскільки рівно через тиждень мав відбутися грандіозний пісенний конкурс Євробачення-2017, переможницею якого минулоріч стала наша Джамала. Скажу наперед, я його не дивилась особисто, але те, що ми з 26-ти країн зайняли 24-е місце, по правді, можна вважати ганебним. (Оторвальд, пісня Time). Нацокавшись як на каблуках (я, як завжди мала перезувне), так і на Іринчиному цифровому, ми поїхали в Парк Слави (його я ще пам'ятала з попереднього візиту в Матір городів Руських, що був на 3-му курсі).

Ну і на сам кінець, я ще скажу про те, що Київ таки вдале місце для покупок. За півгодини до відправлення свого поїзду, я ще прихопила дві кофточки для дружок. а тепер, і про них...

Отож, наступні вихідні, а саме 06.05. святкували своє весілля Надія та Володимир. Мені на ньому випала досить таки відповідальна роль, роль Першої Дружки.
Приїхавши з Дрогобича в четвер, я ще швиденько почимчикувала до своєї Наді, щоб мати нові нігтики. Це був мій перший гель-лак. І проходила я з ним рівно 2 тижні. Наступного дня, моя мацьопа складала екзамен з вокалу,
ну а я, як старша і любляча сестра, поїхала в ролі підтримки. Екзамен склався на 11, погода бажала б кращого, фотографії повиходили нічого так, а от зал, який я б з дівчатами мали прикрашати, орендувався для поминок. Тож, надувши шарики і зробивши лише одну арку з них, моя місія в оформленні приміщення на завтрашнє торжество - завершилась.
А наступний день для мене почався

досить таки швидко, зачіску я робила о 5 ранку, а потім, з горем пополам, так-сяк виспавшись, почала збиратись на весілля.З Соломією, Другою Дружкою, ми зустрілись вже дорогою на Вуйковичі. А там час дуже швидко пролетів, і ми вже виходили до брами, ібо нашу молоду вже викупили. Там то, під аркою "Ласкаво Просимо На Весілля", я й зустрілась зі своїм дружбою
(до речі, на днях, має відбутись ще одна наша, вже третя зустріч, але, звичайно, без молодих і гостей :))))). Велика кількість людей навколо не дала мені змоги добре розгледіти ту людину, яка б мала бути зі мною протягом усього весілля , однак час на це знайшовся згодом, як каже Мій Дружба, після виходу з церкви. А що найцікавіше, так те, що ми познайомились офіційно вже за столом. Навіть маму Івана я знала швидше, ніж сама познайомилась з ним особисто. Манери, поведінка, рухи, слова, все говорило про те, що про слово "культура" цей хлопець знає не лише

з книжок. Напевне саме це мені впало в око з самого початку, і зародило симпатію до цього високого, елегантного мужчини. Допомогти, подати руку, зачекати, щоб піти разом, зігріти своїм піджаком, коли я навіть сама про це не попросила, накрити мою спідницю, щоб вона не вимазалась під час трапези, - про ці та інші речі мені не потрібно було хвилюватись. А це дуже важливо, адже такі  деталі і варті уваги і поваги!. Найдивніше те, що я не знала, коли познайомилась з батьком Мого джентельмена. Сказати: "А чому ви якісь сумні, напевне трохи спати хочете. Так, веселитись потрібно. Я принесу вам щось солоденьке" (бо в той час я засікла в руках другого дружби якесь файне тістечко), одним словом, так я б точно не сказала. Та дізналась я про те, що Мирон Йосипович - тато Івана, вже за декілька днів після весілля. 

Звичайно, все має свій кінець. А коли такий хороший день, то й кінця не дуже то хочеться. Однак, час не зупиниш...

Наступного дня я знову була на Вуйковичах. Але так склалось, що ні Мого Дружби, ні Другої Дружки не було, і мені з Андрієм випала честь віддуватись за наші половинки. Добре, що цілуватись не треба було :).  А ще через тиждень, я вже була в гостях в Липниках, адже тиждень після весілля , молодята ріжуть коровай). Хоча, той коровай різала сама Надя, Володя лиш словами допомагав, і підтримував свою, тепер законну дружину)..
А пройшов після цього ще один тиждень, і от я зустрілась вдруге з Ванею. Стрий, і невеличка компанія друзів забезпечила гарно проведений час, та найбільше я була рада, що побачила свого джентельмена після весілля, і скажу, що це слово цей хлопець таки дійсно заслуговує! Не забігатиму дуже наперед, але надіюсь, ім'я Іван, чи Ваня Кудибин я ще не одноразово використовуватиму, коли робитиму наступні свої записи.

А поки, до побачення!
І дякую, що залишились до кінця))).

27.02.-15.04.2017

Сонце сховалось за обрієм вже близько 5 годин тому, і дійшов закінчення перший день Великоднього посту, та передостанній день зими, - завершився понеділок, 27. 02.

Знаючи, бо чомусь вірячи (ми всі у щось віримо), в те, що немає нічого просто так; що все, що з нами відбувається і стається є напередодні складеним планом розвитку подій, я не можу не допустити, що сьогоднішній вечір теж склався не випадково. Говорячи з мамою по телефону, а вона саме приїхала з роботи додому, і смажила рибу, що мене трішки таки взбісило (бо, блін, вона ж змучена приїхала з роботи…), пролунала від неї фраза «Ти щось чула про групи в вк «СКит»? Тобто про суїцидальні т.зв. спільноти?»..     Признаюсь, я напередодні щось вухом почула від своєї Солі про такі штуки, але в той момент моя цікавіть не змусила підняти свою задницю, щоб знайти хоч трошки більше інформації стосовно почутого. Але сьогодні, мене це зацікавило. «Мама знає, а я в аутсайдерах? Я ні прі дєлах? Треба прошарити!». Подумав мій брейн. 

І от, я з Іваночкою почали шуати чим то себе ще можна зайняти, під час вечірньої трапези передсонного наповнення, як то кажуть, «щоб цигани не снились»..
Отож,  в хід пішов мій ноут, і всезнаючий гугл. Передивились ми відео про ті самі групи в вк. Вони заманюють дітей, підлітків, і навіть дорослих, пропонуючи в формі гри-квесту, розрахованого на 50 днів (блін, це майже 2 місяці), займатись параноїчними і дивними речами кожен день. В кінці кінців, останнім етапом є те, що заманена в павутину жертва має вчини самогубство, а якщо ні, то постраждають її рідні. Знаєте, я зробила для себе ще одне відкриття, в чому сама швидше сумнівалась, чи не хотіла розуміти. Рос. Реп – музика самогубців. Блін, а я так його любила. Після всього сьогодні почутого і побаченого, я точно знаю, що плейлист у мене буде повністю під кнопочкою деліт, тим паче, зараз ще й початок Посту.

Зрозумівши суть і і що несуть в собі такі групи в вк, як легко можна визначити наше місце розташування, і що ми взагалі під постійним прицілом техніки, яка нібито робить благе діло, полегшує нам життя, згадую я ще про одне відео. 

Про нього я дізналась приблизно 2-3 роки тому, «Пророцтво Вячеслава…». Це був хлопчик, який жив в Росії, і який помер у віці 11 років, але за своє коротке життя став пророком, цілителем, посланцем нашого Творця. Знаєте, коли хочете щось до кінця зрозуміти, зробіть це глобально. Коли 3 роки тому я переглядала відео-пророцтво «Славачьки», я була вражена в який страшний час ми живемо. Але я не поцікавилась про самого хлопчика, хто він, звідки, чому так. Важливо, почавши щось робити, досліджувати, зробити все грамотно, від самого початку, не обірвано. «Не судити книгу прочивши лише 1 сторінку, і не робити висновки, знаючи лише одне слово з фрази». Тобто, розібратись у тому, що тебе цікавить, що ти хочеш знати. Глобально розібратись.

Свій запис я хочу пов’язати зі способом нашого життя. І,я знову повторюсь, зараз час Великого Посту, великого очищення як духовного, моральньного, так і фізичного, матеріального, тілесного. Це як випробування для нас на силу волі, на силу духу, на нашу стійкість. Відео, які ми з І. ввечері переглянули ще раз підштовхнули мене до того, що  треба діяти. У нас не так багато часу. А ми думаємо, що всі справи можна буде зробити завтра, післязавтра, відкладаючи усе на потім. Треба діяти! У нас одне життя! Треба вдосконалюватись! Самовдосконалюватись!
Почну я з посту, з очищення. І зараз роблю для себе настанови на подальші 40 днів (40-літню мандрівку пустинею Ізраїля).

-          Очистити свої думки (не думати злосно, погано про людей, не нарікати, не заздрити, не гніватись, не назбирувати негатив, відкинути все погане, не осуджувати, забути про свій егоїзм);

-          Робити і ставитись до людей так, як я б хотіла, щоб ставились до мене;

-          Випромінювати добро і радість;

-          Хоча б раз в тиждень ходити в церкву на Хресну Дорогу (середа/пятниця);

-          Кожного дня молитись Вервицю;

-          Молитись зранку і ввечері, бити поклони;

-          Лягати спати Не пізніше 12 год;

-          Спати не менше 7 годин на добу;

-          Не лягати спати вдень допоки не зроблю всі заплановані справи;

-          НЕ лінуватись;

-          Постити, особливо в п’ятницю та середу (не їсти жареного, хімічної їхі (сухарики, чіпси, цукерки); хлібобулочні вироби; Зате: багато пити води, вживати овочі, фрукти, рибу, халву, чорний шоколад, чорний хліб, сир);

-          Пити кожного дня вітаміни;

-          Не слухати музику. Взагалі. Ніяку.;

-          Обмежити до мінімуму своє перебування в вк, та інших соцмережах;

-          Написати хоча б 2 розділи дипломної!;

-         Прочитати три біблійні книги: Буття, Притчі та книга пророка Ісаї.

-          Прочитати книжку Майї Гогулан;

-          Займатись спортом;

-          Ходити гуляти;

-          Менше веселитись, не дивитись страшні, смішні, чи заборонені відео;

-          Не вживати лайливі слова.

І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь.

І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни, до огню невгасимого,

де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь.

І коли твоє око тебе спокушає, вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної,

де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь!

( Від Марка, 9:43)

Не завжди

Знаєте, як не крути, та час, саме Час розставляє все на свої місця.
Він вчить нас не вірити в те,
на що кидається наш перший погляд, бо це лиш картинка,
в те, що ми слухаємо, бо це всього лиш слова,
в те, що ми накручуєм, бо це лиш вигадка,
і вчить нас лише на себе покладатись.
Навіть вчинки не завжди розкриють в повній мірі суть людини. Ставлення до нас теж може змінюватись. Потрібно навчитись володіти вмінням бачити людей зсередини, читати між рядками, розуміти між словами.

Не Завжди!

Як часто дивимось ми у стакан,
І бачимо – там порожньо.
Так, не завжди,
Вдивившись добре до людей,
Ми розуміємо, що пусто.

Як часто розрізаєм гарне яблуко,
А всередині – гниле всьо.
Так, не завжди,
Що стильно й дорого одягнуте,
Таке ж саме й зсередини.

Як часто помиляємось у людях ми,
Сприймаючи на вид, і слух лиш.
Так, не завжди,
Хто кожен день руку простягував,
Одного разу не подасть вам ніж.